Борис і Гліб: іспит через тисячоліття
Замість вступу
Недавнє послання Путіна до Федеральних зборів РФ про «цивілізаційне й сакральне значення» Херсонеса ставить мене у незручне становище: після нього кожен екскурс в історію видається маніпуляцією. Схоже, що Путін відчайдушно прагне знайти сакральний замінник великокняжому Києву, тобто, як влучно сказав один із російських блогерів, намагається «імплантувати історичне коріння». Це завдання викликало в арихидиякона Андрєя Кураєва їдку іронію: «История это не газопровод. Попытка провести историческую линию от Херсонеса до Москвы, тщательно обходя Киев, слишком уж фантастична».
Проте Путін прославився ще однією інтерпретацією спадщини древнього Києва. 10 червня 2009 року, стоячи на виставці Іллі Глазунова перед полотном із зображенням святих Бориса і Гліба, він перервав художника словами: «Борис и Глеб – это святые, понятно. Но они все отдали без боя. Просто легли и ждали, когда их убьют. Это не может быть для нас примером… Надо бороться за свою страну». Ілля Глазунов, звичайно ж, улесливо відповів: «Совершенно с Вами согласен». Кажуть, російські інтелектуали наступного дня не реагували на дзвінки журналістів, побоюючись потрапити в очевидну халепу.
Але що сказали би про духовний подвиг Бориса і Гліба в Україні? Чи підтвердили б своє духовне спадкоємство від цих перших святих київської землі?
Можна твердо сказати, що таке запитання, задане «в лоб», мало б в українців не більше підтримки, ніж знаменитий принцип «підставляння лівої щоки». Проте тепер, напередодні тисячолітнього ювілею борисоглібського страстотерпства, варто поставити собі й інше запитання: «То невже всі оті тисячу років Церква вводила людей в оману і (як вважав колись Ніцше) прищеплювала народній свідомості моделі поведінки, які обеззброюють народ і ведуть його до поразки?».
Духовні паралелі
Щоб відповісти на це запитання, простежмо передусім за цікавими паралелями в духовній історії Київської Русі та Ізраїля, зокрема придивімся до особливостей сприйняття образу Стражденного Слуги у Книзі пророка Ісаї та образів Бориса і Гліба у київській християнській традиції.
Образ Стражденного Слуги є формативним як для юдеїв, так і християн: «Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення… І з злочинцями визначили Йому гроба Його… хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани…» (Іс. 53:7, 9). У цьому прототипові ми, християни, виразно бачимо духовний лик Ісуса Христа.
Образ Стражденного Слуги належить до духовної традиції Ізраїля, але увійшов у суперечність з логікою його модерного існування. Зболені серця багатьох ізраїльтян, будучи не в силі осягнути розумом і серцем жахи Голокосту, оскаржили цей духовний тип. У ньому вони побачили образ мільйонноликої колони покірних євреїв, що приречено дозволяють завести себе у газові камери смерті чи на розстріл. Душа ізраїльтянина збунтувала, і цій нестерпній для себе візії протиставила образ активного захисника Вітчизни, що зі зброєю в руках дає відсіч лихому агресорові.
Перестали бути переконливими слова псалмоспівця: «Одні колісницями хваляться, а інші кіньми, а ми будемо хвалитись Ім’ям Господа, нашого Бога: вони похилились і впали, а ми стоїмо та ростемо на силах!.. [Пс. 19 (20)]. Перестала бути керівництвом до дії формула: «Бо я буду надіятися не на лука свого, і мій меч не поможе мені, але Ти нас спасеш від противників наших, і наших ненависників засоромиш!» [Пс. 43 (44)].
Міцна й боєздатна армія, без сумніву, поки що рятує Ізраїль як цілісну спільноту, проте приклад Стражденного Слуги не випав з духовного досвіду цього народу. Його образ відступив убік і наче вичікує свого часу.
В духовній традиції України можна запримітити виразний паралелізм з описаними трансформаціями у сприйнятті образу Стражденного Слуги. Точними відповідниками цього образу є постаті давньокиївських князів Бориса і Гліба. На них також не було провини й меч свій вони не підіймали, проте з династичних причин були заколені своїм братом Святополком і стали символами зречення насильства. Обидва страстотерпці були визнані народом святими раніше, ніж це визнання формально закріпила Київська Церква. А це засвідчує велику інтуїцію народу-неофіта, який проник у саму сутність Христового свідчення.
Принцип ненасильства
Майже 1000 літ Київська Церква невтомно закріплювала у свідомості людей відмову від насильства як найбільший духовний подвиг. Ясна річ, на рівні щоденних побутових рефлексів принцип «око за око» був для людей логічнішим і природнішим, і не одна історична подія в Україні мала у своїй основі принцип насильницького воздаяння за кривду. Проте рівно ж переконливою є і низка подій, які відповідають борисоглібській моделі.
Голодомор 1933–1934 років став символом і вершиною страстотерпства українського народу у ХХ столітті. Україна втратила тоді, за різними оцінками, від 3 до 7 мільйонів життів. Відтак Голодомор існує в масовій свідомості українців як Катастрофа, яку можна зіставити з єврейським Голокостом. Це враження підсилюється тим, що подальші покоління українців також, як і молоді ізраїльтяни, ставили собі тривожне запитання: «Чому ж народ не піднявся на масове повстання?».
Цікаві висновки можна зробити і з періоду боротьби українців за незалежність. Збройні аспекти цієї боротьби були важливими й для національної памʼяті геройськими. Ми, політвʼязні брежнєвської доби, традиційно сходилися на висновку, що українці відрізняються від білорусів тим, що мали за собою героїчну історію боротьби. Та коли йдеться про успішність, то навряд чи можна сказати, що та боротьба дала очікувані результати. Натомість несподівано для багатьох переможними в модерній Україні стали виключно ненасильницькі акції. Незалежність вона здобула шляхом мирного референдуму 1 грудня 1991 року, маючи за плечима досвід ненасильницького спротиву дисидентів у 1960–1980-х роках. Пережила вона три ненасильницькі революції: Революцію на граніті у жовтні 1990 року, Помаранчеву революцію 2004 року і Революцію гідності 2013/2014 років. Усі три революції перетворювалися щоразу на новий етап духовного і громадянського розкріпачення людей.
Хтось із вас може заперечити: яке вже тут ненасильство, якщо на Майдані палали шини й літали «коктейлі Молотова»?! Проте як тоді пояснити, що довкола Майдану в Києві незмінно працювали магазини, а один-єдиний випадок, коли демонстранти перевернули авто, став предметом загальнонаціонального осуду? І чи можна забути той факт, що «коктейлі Молотова» зʼявилися лише після того, як упродовж трьох довгих зимових місяців люди висловлювали свій протест мирно й навіть дещо карнавально? І зрештою, не Майдан розстрілював беркутівців зі снайперських гвинтівок, а влада – мирних демонстрантів (й дуже ймовірно – руками російських снайперів).
Принцип ненасильницького спротиву, втілений в українських Майданах, уможливив те, чого ніяк не вдавалося досягти політикам. Завдяки йому стався важливий прорив у нашій національній долі: сформовано українську політичну націю, консолідовано суспільство довкола проєвропейського вибору, досягнуто нечуваної досі підтримки України на міжнародній арені.
Окупація Криму й повернення борисоглібської теми
Проте переможний і проєвропейський Майдан у «підчеревʼї» Росії став для Путіна нестерпним. Знищити українську революцію стало для нього завданням № 1, а щоб виконати його, були задіяні всі три природи зла – облуда, ненависть і насильство. Так у новітню долю України повернулась тема і борисоглібського страстотерпства, і Стражденного Слуги, яких прирівнюють до злочинців, «хоч провини вони не вчинили, і не було в їх устах омани». Майдан у російській пропаганді став «фашистським» та «антисемітським», новий український уряд – «хунтою», а Україна – «геополітичним нонсенсом», з яким треба покінчити.
Відтак Путін – отой новітній «Святополк окаянний» – підняв проти України свій меч і анексував Крим.
Стриманість України й незастосування нею воєнної сили в Криму, ясна річ, мали під собою низку прагматичних причин: параліч української армії, демонтованої урядом Януковича; пустка в розкраденій державній скарбниці; наполегливі рекомендації з боку Європи не піддаватися на провокації, щоб не спровокувати Росію на грузинський сценарій. Все це було.
Однак було й інше. Воєнна доктрина України просто не передбачала існування загрози для неї з боку «братньої» Росії. Солдати української армії в Криму зізнавалися: думка про те, що вони могли би «підняти руку проти брата», виглядала цілковито абсурдною. Спрацювало глибоко засвоєне табу, що його ми цілком легітимно можемо назвати борисоглібським. Натомість цього табу не було в російського керівництва, яке стало колективним Святополком. З рук його і загинув український Крим – наче ісаївське ягня, заколене без провини. Не було цього табу (якщо вірити опитуванням) і в більшості російського народу, які гаряче схвалили анексію Криму і впали в шал нічим не спровокованої ненависті до українців. І ненависть ця до сьогодні зашкалює.
А що українці? Мене приголомшили результати недавнього опитування: 74% українців заявили, що позитивно ставляться до жителів РФ, незважаючи на одностайну підтримку російським населенням дій Путіна[1]. І це на восьмий місяць після окупації Криму й пізнішої мілітарної агресії РФ! Як це точно відповідає формулі Євромайдану: «Майдан – антипутінський, але не антиросійський».
Виявилось, що Крим став тестом, за яким можна розпізнати справжніх спадкоємців Київської Русі. Україна розгубила свої шляхетські грамоти; її княжі шати вицвіли, а лицарські обладунки – поржавіли. Проте незнищенною печаттю її давньоруського первородства є борисоглібське страстотерпство, що визначило її духовність і детермінувало її історичну долю.
«Для юдеїв згіршення, а для греків безумство» – казав про таку позицію св. ап. Павло (1 Кор. 1:23). Ми ж сьогодні могли б сказати: «Для світу згіршення, а для Росії слабкість». Бо справді, реакція на анексію Криму з боку Європи і світу була доволі однозначною: «Ми підтримуватимемо Україну лише в тому разі, якщо вона сама готова буде себе захищати». Отож в українській душі, як до того в душі ізраїльській, стався злам. Побачивши перед собою примару нової поразки, вони змушені були рятувати свою землю і свої родини. Так героєм нашого часу став активний захисник Вітчизни, що зі зброєю в руках дає відсіч лихому агресорові.
У моєму висновку немає докору чи звинувачень, інакше я взяв би на душу великий гріх. Адже я маю можливість виступити перед вами в Києві саме тому, що десь там на сході України український солдат не випустив з рук автомата й зумів стримати російського агресора. У нашому грішному світі феномен справедливої війни й далі залишиться неминучістю.
Але чи означає це, що духовний подвиг Бориса і Гліба, як до того образ Стражденного Слуги, перестав бути зразком для наслідування? Чи помилявся український поет Василь Стус, мученик ҐУЛАҐу, коли писав своєму синові: «Жити треба так, аби голуби сідали на плечі»?
Потреба іншого підходу
Не поспішаймо з песимістичними висновками. Вміймо побачити духовними очима й іншу картину. Те, що відбувається з нами після кожного натхненного Майдану, інакше як реваншем зла не назвеш. Ледь не щоразу якийсь невідомий тягар тягне нас донизу й не пускає в омріяну «землю обіцяну». Епіцентром того реваншу є, звичайно ж, путінський режим, однак природа його дуже характерна. Реагуючи на заперечення Путіним борисоглібського страстотерпства, російський письменник Владімір Крупін сказав: «Мне кажется, что все-таки это остатки большевистского или даже чекистского мышления».
Що ж, інтуїція цілком правильна – неправильним є тільки слово «остатки». Це не залишки, а пряма інкарнація більшовицького духу. Так постає перед нами проблема незасуджених і неспокутуваних злочинів комунізму. Мирний розпад Радянського Союзу витворив ілюзію, що можна перегорнути давні сторінки трагічної історії, не дошукуючись винних і не притягаючи їх до відповідальності. На цьому наполягав також Захід, побоюючись, що Східна Єропа почне мстиво витягувати давні кістки зі своїх могил.
Проте обійти закони людського духу не вдалося. «У старих гріхів довгі тіні», і згадані злочини повернулися знову. Те, що сьогодні вихлюпнулося у світову політику, – це наслідки того, що досі незасудженими й неспокутуваними залишаються злочини більшовизму і сталінізму з усіма їх порочними мутаціями. Змінивши свої ідеологічні прапори, але не змінивши своєї суті, комуністичний молох виринув на світ Божий у новій інкарнації путінізму. А злочинні методи НКВД/КГБ, які, на відміну від злочинів ґестапо, не були кваліфіковані як злочини проти людства, тепер лягли в основу нової доктрини «сили й величі Росії».
Так вибухнула сьогодні міна сповільненої дії, закладена в Ялтинську угоду 1945-го. Сьогодні ми платимо за те, що тоді тоґа переможця прикрила бридку наготу тоталітарного монстра. Платимо за те, що не було почуто крик жертв НКВД й КГБ, не були усвідомлені жахи Голодомору й ҐУЛАҐу, не розділеним залишився біль масових депортацій.
Висновок очевидний: світ не може рухатись далі, якщо такі велетенські духовні гирі прив’язані до його ніг. Минуле буде чіплятись за нас доти, доки ми з ним не розрахуємось – доки не віддамо його Богу. А віддати Богові минуле можна лише через правду, покаяння і прощення.
Усі три складники видаються сьогодні цілковито утопічними. Особливістю посткомуністичного простору є те, що жоден його народ не взяв на себе вину за створення тоталітарної комуністичної імперії. Кожен із них вважає себе жертвою, а російський народ устами обожнюваного ним Путіна навіть висловлює жаль, що ця злочинна система розпалася, і прагне її відтворити.
Отже, має минути ще час, коли вичерпаються наші надії на успішність принципу «око за око». Ми зайшли ще не в усі глухі кути, зазнали ще не всіх розчарувань. Ми тільки-но відкрили для себе оборонну силу «меча» й «колісниць», тож не дивно, що саме вони стали нашою найголовнішою надією. І цей етап є важливим, бо пропозиція миру є вагомою лише в того, хто має боєздатну армію. В устах того, хто безсилий, пропозиція миру є лише формулою підкорення.
Проте нам іще треба усвідомити, що сильний євангельський дух також є зброєю. Це варто повторити в ті дні, коли Україна прощається з Євгеном Сверстюком, бо саме йому належали ці слова: «У нас зовсім нема іншої зброї, крім моральної. Якщо не будемо вищі морально – нас і не помітять. Якщо будемо штовхатися ліктями на чужому ярмарку – проти нашого одного знайдеться сто. Якщо будемо слугуватись лукавим і неправдивим словом – у них знайдеться тисяча слів. Ми можемо перемогти тільки тією силою, якої у них нема: силою білої ворони, яка не каркає і не краде…».
Але нема ради: будівничі далеко не зразу усвідомлюють, що отой неоковирний чудернацький камінь, що його вони постійно відкидали, є насправді каменем наріжним. Вони мусять до того перепробувати усі інші привабливіші каміння – і розчаруватись. Або ж усвідомити себе перед прірвою. Бо хоч і має рацію росіянин Алєксєй Широпаєв: «Чтобы выздороветь, России нужно жёстко, позорно проиграть эту войну. Тогда есть шанс на переоценку ценностей. Шанс на отрезвление». Але він же правий і в іншому своєму висновку: «В поражении России скрыта огромная опасность», оскільки, додаю від себе, нерозкаяна Росія у момент смертельної небезпеки може перетворити Україну (якщо не весь світ) у радіоактивну пустелю.
Тому-то духовний подвиг Бориса і Гліба – як і ісаївський приклад Стражденного Слуги – скромно стоїть поблизу нас, вичікуючи свого часу. Але той час для посткомуністичної Східної Європи обовʼязково настане. І моя версія I have a dream передбачає таку програму дій:
Усі народи колишньої комуністичної імперії – не лише російський, а й український, грузинський чи будь-який інший, – складуть іспит сумління і визнають правду кривавої історії комуністичного режиму в СРСР. І вже цього разу без виправдань типу «це була плата за розвиток держави», до яких сьогодні вдається путінська пропаганда. Більшовицька ідеологія, як і ідеологія нацистська, несумісна із засадами людяності.
Усі підкомуністичні народи таки проведуть свій «Нюрнберг–2» і засудять свої злочини. Принцип верховенства права не є ідентичним принципу «око за око» – навпаки, встановлення відповідальних за злочини дозволяє уникнути морально осудної помсти. Крім того, справедливий суд дає нагоду злочинцям розкаятись у своїх провинах. Росії доведеться каятись найбільше (особливо з огляду на нинішні безумні дії Путіна), але все ж не їй єдиній. Буде в чому покаятись і Західній Європі, яка, захоплюючись своїми соціалістичними ідеями, не хотіла помічати, в яку трагедію оберталися вони на сході континенту.
Проте засудження і каяття – це необхідні, але все ж не достатні кроки, щоб звільнитись від тягаря історії. Досвід повоєнної Європи свідчить однозначно: запечатати гріб тоталітарної системи можна лише взаємним прощенням. І зробити це можуть лише ті, хто почувається жертвою злочинної системи, оскільки злочинці пробачати не можуть за означенням.
Тут і придасться нам духовний спадок свв. Бориса і Гліба, бо лише відмовою брати участь у безконечному ланцюгові насильства і помсти можна відродити цивілізоване обличчя Східної Європи – відродити ту другу легеню, якою, йдучи за св. Папою Іваном-Павлом ІІ, також має дихати обʼєднана Європа. «Рускій мір» не спроможний стати цією легенею, бо є лише ідеологічним ерзацом імперської матриці. Ним не дихають – ним умертвляють. Відродити ту досі «звапновану» легеню може лише оновлений Київ, що знову зодягнеться у свої давні духовні обладунки, першим з яких є духовний подвиг Бориса і Гліба.
[1] http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/4/7039772/
Виступ у рамках Парламентських зустрічей «Ціна свободи та суспільні цінності»
на Круглому столі «Життя віддати за брата: жертовність і цінності»
Київ, 11 грудня 2014 року