Виступ на
Круглому столі «Війна в Україні та миротворчі ініціативи
у світлі тисячолітньої спадщини князів і мучеників Бориса і Гліба»,
Париж, 21 листопада 2014 року,
і на конференції «1000–ліття жертви свв. Бориса і Гліба
і значення їхнього свідчення в час насилля і війни»,
Санліс, 22 листопада 2014 року
Борис і Гліб: іспит через тисячоліття
Оскільки історичні обставини життя і смерті Бориса і Гліба вже викладені моїми попередниками, я відразу переходжу до головної частини моєї доповіді. В її основу покладено аналіз паралелізмів у сприйнятті образу Стражденного Слуги у Книзі Ісаї та образів Бориса і Гліба у київській християнській традиції.
Образ Стражденного Слуги, так яскраво виписаний пророком Ісаєю, є формативним для всіх християн. У цьому прототипові ми виразно бачимо духовний лик Ісуса Христа: «Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення… І з злочинцями визначили Йому гроба Його, …хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани…» (Іс 53:7, 9).
Образ Стражденного Слуги належить до духовної традиції Ізраїля, але увійшов у суперечність з логікою його модерного існування. Зболені серця багатьох ізраїльтян, будучи не в силі осягнути розумом і серцем жахи Голокосту, оскаржили цей духовний тип. У ньому вони побачили образ мільйонноликої колони покірних євреїв, що приречено дозволяють завести себе у газові камери смерті. Душа ізраїльтянина збунтувала, і цій нестерпній для себе візії протиставила образ активного захисника Вітчизни, що зі зброєю в руках дає відсіч лихому агресорові.
Це, без сумніву, врятувало Ізраїль як цілісну спільноту, проте приклад Стражденного Слуги не випав з духовного досвіду цього народу. Його образ відступив убік і наче вичікує свого часу.
В духовній традиції України можна запримітити виразний паралелізм з описаними трансформаціями у сприйнятті образу Стражденного Слуги. Точними відповідниками цього образу є постаті давньокиївських князів Бориса і Гліба. На них також не було провини й меч свій вони не підіймали, проте з династичних причин були заколені своїм братом Святополком і стали символами зречення насильства. Обидва страстотерпці були визнані народом святими раніше, ніж це визнання формально закріпила Київська Церква. А це засвідчує велику інтуїцію народу-неофіта, який проник у саму сутність Христового свідчення.
Майже 1000 літ Київська Церква невтомно закріплювала у свідомості людей відмову від насильства як найбільший духовний подвиг. Ясна річ, на рівні щоденних побутових рефлексів принцип «око за око» був для людей логічнішим і природнішим, і не одна історична подія в Україні мала у своїй основі принцип насильницького воздаяння за кривду. Проте рівно ж переконливою є і низка подій, які відповідають борисоглібській моделі.
Голодомор 1933-1934 років став символом і вершиною страстотерпства українського народу у ХХ столітті. Україна втратила тоді, за різними оцінками, від 3 до 7 мільйонів життів. Відтак Голодомор існує в масовій свідомості українців як Катастрофа, яку можна зіставити з єврейським Голокостом. Це враження підсилюється й тим, що українські селяни також майже не чинили спротиву, тихо вмираючи голодною смертю на благодатній землі, що могла прогодувати пів планети. Згодом подальші покоління українців, як і молоді ізраїльтяни, ставили собі тривожне запитання: «Чому ж народ не повстав?».
Цікаві висновки можна зробити і з періоду боротьби українців за незалежність. Збройні аспекти цієї боротьби були важливими й для національної памʼяті геройськими, але навряд чи можна сказати, що вони дали очікувані результати. Натомість несподівано для багатьох переможними в модерній Україні стали виключно ненасильницькі акції. Незалежність вона здобула шляхом мирного референдуму 1 грудня 1991 року, маючи за плечима досвід ненасильницького спротиву дисидентів у 1960–1980-х роках. Пережила вона три ненасильницькі революції: Революцію на граніті у жовтні 1990 року, Помаранчеву революцію 2004 року і Революцію гідності 2013/2014 років. Усі три революції перетворювалися щоразу на новий етап духовного і громадянського розкріпачення людей.
Хтось із вас може заперечити: яке вже тут ненасильство, якщо на Майдані палали шини й літали «коктейлі Молотова»?! Проте як тоді пояснити, що довкола Майдану в Києві незмінно працювали магазини, а один-єдиний випадок, коли демонстранти перевернули авто, став предметом загальнонаціонального осуду? І чи можна забути той факт, що «коктейлі Молотова» зʼявилися лише після того, як упродовж трьох довгих зимових місяців люди висловлювали свій протест мирно й навіть дещо карнавально?
Сьогодні вже очевидно, що переможний і проєвропейський Майдан у, так би мовити, «підчеревʼї» Росії став для Путіна нестерпним. Розвʼязана ним агресія проти України повернула в день сьогоднішній теми і борисоглібського страстотерпства, і Стражденного Слуги, якого прирівнюють до злочинця:
- Путінський режим звинуватив Україну у переслідуваннях російськомовного і православного населення, хоч насправді Революція гідності витворила ефект дивовижного побратимства: на Майдані не мало значення, якою мовою ти говориш, з якого регіону походиш і якому Богові молишся.
- Путін продовжує твердити, що Україна є «геополітичним нонсенсом», хоч на Майдані утвердилася сучасна політична українська нація, яка прагне жити за європейськими цінностями. Мало того: кажучи словами Бернара-Анрі Леві, український «Майдан наповнив європейську мрію змістом».
- Путін витягнув було проти Майдану «червону картку» антисемітизму, проте завдяки потужним голосам самих українських євреїв цю картку було уневажнено як цілковито брехливу.
Неймовірна у своїх розмірах інформаційна війна проти України врешті обернулася мілітарною агресією: Путін – отой новітній «Святополк окаянний» – підняв проти України свій меч й анексував Крим.
Стриманість України й незастосування нею воєнної сили в Криму, ясна річ, мали за собою низку прагматичних причин: параліч української армії, майже повністю демонтованої урядом Януковича; пустка в державній скарбниці, ледь не повністю розграбованої тим же Януковичем; наполегливі рекомендації з боку Європи не піддаватися на провокації, щоб не спровокувати Росію на грузинський сценарій. Все це було.
Однак було й інше. Воєнна доктрина України просто не передбачала існування загрози для неї з боку «братньої» Росії. Солдати української армії в Криму зізнавалися: думка про те, що вони могли би «підняти руку проти брата», виглядала цілковито абсурдною. Спрацювало глибоко засвоєне табу, що його ми цілком легітимно можемо назвати борисоглібським. Натомість цього табу не було в російського керівництва, яке стало колективним Святополком. З рук його і загинув український Крим – наче ісаївське ягня, заколене без провини. Не було цього табу (якщо вірити опитуванням) і в більшості російського народу, які гаряче схвалили анексію Криму і впали в шал нічим не спровокованої ненависті до українців.
Виявилось, що Крим став тестом, за яким можна розпізнати справжніх спадкоємців Київської Русі. Україна розгубила свої шляхетські грамоти; її княжі шати вицвіли, а лицарські обладунки – поржавіли. Проте незнищенною печаттю її давньоруського первородства є борисоглібське страстотерпство, що визначило її духовність і детермінувало її історичну долю. «Для юдеїв згіршення, а для греків безумство» – казав про таку позицію св. ап. Павло (1 Кор. 1:23).
А ми сьогодні могли б сказати: «Для світу згіршення, а для Росії слабкість». Бо справді, реакція на анексію Криму з боку Європи і світу була доволі однозначною: «Ми підтримуватимемо Україну лише в тому разі, якщо вона сама готова буде себе захищати». Отож в українській душі, як до того в душі ізраїльській, стався злам. Побачивши перед собою примару нової поразки, вони змушені були рятувати свою землю і свої родини. Так героєм нашого часу став активний захисник Вітчизни, що зі зброєю в руках дає відсіч лихому агресорові.
У моєму висновку немає докору чи звинувачень, інакше я взяв би на душу великий гріх. Адже я маю можливість виступити перед вами в Парижі саме тому, що десь там на сході України український солдат не випустив з рук автомата й зумів стримати російського агресора. У нашому грішному світі феномен справедливої війни й далі залишиться неминучістю.
Але чи означає це, що духовний подвиг Бориса і Гліба, як до того образ Стражденного Слуги, перестав бути зразком для наслідування? Чи помилявся український поет Василь Стус, мученик ҐУЛАҐу, коли писав своєму синові: «Жити треба так, аби голуби сідали на плечі»?
Не поспішаймо з песимістичними висновками. Вміймо побачити духовними очима й іншу картину. Адже щоразу, у кожному нашому революційному зриві, Господь відхиляв перед нами, як перед ізраїльськими пророками, завісу майбутнього і показував, якими ми можемо бути сильними й переможними, якщо в основі нашої єдності буде гідність людини і принцип ненасильства.
Проте ледь не щоразу якийсь невідомий тягар тягне тас донизу й не пускає нас в омріяну «землю обіцяну». В чому річ? Відповісти на це питання ми зможемо лише тоді, коли усвідомимо справжню ґенезу путінського режиму й «заморожених» ним конфліктів.
Мирний розпад Радянського Союзу витворив ілюзію, що можна перегорнути давні сторінки трагічної історії, не дошукуючись винних і не притягаючи їх до відповідальності. На цьому наполягав також Захід, побоюючись, що Східна Єропа почне мстиво витягувати давні кістки з їхніх могил.
Проте обійти закони людського духу не вдалося. «У старих гріхів довгі тіні», і незасуджені й неспокутувані злочини повернулися знову. Те, що сьогодні вихлюпнулося у світову політику, – це наслідки того, що досі незасудженими й неспокутуваними залишаються злочини більшовизму і сталінізму з усіма їх порочними інкарнаціями. Змінивши свої ідеологічні прапори, але не змінивши своєї суті, комуністичний молох виринув на світ Божий у новій інкарнації путінізму. Мало хто усвідомлює, що Росією керує високопоставлений офіцер КГБ – комуністичної організації, яка відповідальна за злочини масштабу не меншого, ніж злочини Ґестапо. А злочинні методи НКВД/КГБ, не будучи засудженими світом як злочини проти людства, лягли в основу нової доктрини «сили й величі Росії».
Так вибухнула сьогодні міна сповільненої дії, закладена в Ялтинську угоду 1945-го. Сьогодні ми платимо за те, що тоді тоґа переможця прикрила бридку наготу тоталітарного монстра. Платимо за те, що не було почуто крик жертв НКВД й КГБ, не були усвідомлені жахи Голодомору й ҐУЛАҐу, не розділеним залишився біль масових депортацій.
Висновок очевидний: світ не може рухатись далі, якщо такі велетенські духовні гирі прив’язані до його ніг. Минуле буде чіплятись за нас доти, доки ми з ним не розрахуємось – доки ми не віддамо його Богу. А віддати Богові минуле можна лише через правду, покаяння і прощення.
Особливістю посткомуністичного простору є те, що жоден його народ не взяв на себе вину за створення тоталітарної комуністичної імперії. Кожен із них вважає себе жертвою, а російський народ устами обожнюваного ним Путіна навіть висловлює жаль, що ця злочинна система розпалася.
Тому моя версія I have a dream передбачає таку програму дій:
Усі народи колишньої комуністичної імперії – не лише російський, а й український, грузинський чи будь-який інший, – складуть іспит сумління і визнають правду кривавої історії комуністичного режиму в СРСР. І вже цього разу без виправдань типу «це була плата за розвиток держави», до яких сьогодні вдається путінська пропаганда.
Усі підкомуністичні народи засудять свої злочини і розкаються у своїх провинах. Росії доведеться каятись найбільше (особливо з огляду на нинішні безумні дії Путіна), але все ж не їй єдиній. Буде в чому покаятись і Західній Європі, яка, захоплюючись своїми соціалістичними ідеями, не хотіла помічати, у яку трагедію оберталися вони на сході континенту.
Проте засудження і каяття – це необхідні, але все ж не достатні кроки, щоб звільнитись від тягаря історії. Запечатати гріб комунізму навіки можна лише взаємним прощенням. І зробити це можуть лише ті, хто почувається жертвою комунізму, оскільки злочинці пробачати не можуть за означенням.
Тут і придасться нам духовний спадок свв. Бориса і Гліба, бо лише відмовою брати участь у безконечному ланцюгові насильства і помсти можна відродити цивілізоване обличчя Східної Європи – відродити ту другу легеню, якою, йдучи за св. Папою Іваном-Павлом ІІ, також має дихати обʼєднана Європа.